Захист від дискримінації за віком у сфері праці: що передбачає законодавство

Дискримінація за віком — це одна з форм порушення прав людини, яку ще називають ейджизмом (від англійського age — вік). Конституція України у статті 21 гарантує рівність усіх людей у правах і свободах. Ці положення конкретизуються у законодавстві.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінацією визнається ситуація, за якої особа за ознаками, зокрема віку, зазнає обмежень у реалізації своїх прав, якщо це не має правомірної, об’єктивно обґрунтованої мети.

У сфері праці ці положення деталізує стаття 2-1 Кодексу законів про працю України, яка прямо забороняє будь-яку дискримінацію, зокрема за віком. Це стосується порушення принципу рівності прав і можливостей при прийнятті на роботу, звільненні або зміні умов праці.

Крім того, стаття 11 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» гарантує рівне право на працю для громадян похилого віку. Забороняється звільнення з підстав досягнення пенсійного віку або переведення без згоди працівника, якщо змінюються істотні умови праці.

Особливу увагу законодавство приділяє недопущенню вікової дискримінації у вакансіях. Так, стаття 24-1 Закону України «Про рекламу» забороняє зазначення вікових обмежень у рекламних оголошеннях про вакансії. За порушення передбачено штраф у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати. Штраф накладається центральним органом виконавчої влади у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Контроль за дотриманням антидискримінаційного законодавства здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (стаття 10 Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»). Статті 14–16 цього ж Закону визначають відповідальність за порушення — від цивільної до кримінальної.

Особа, яка вважає, що стала жертвою дискримінації за віком, має право звернутися зі скаргою до державних органів, органів місцевого самоврядування, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або до суду. Закон також гарантує право на відшкодування завданої моральної та матеріальної шкоди. Застосування цього права не повинно призводити до упередженого ставлення або інших негативних наслідків для заявника.