Powered by : kan-studio Support by M.Saenko

До Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області звернулась заявниця, яка намагалась влаштуватись на роботу у магазин продовольчих товарів з проханням надати роз'яснення щодо підстав для відмови роботодавця у прийнятті на роботу.

 

 


По суті питань, порушених у зверненні, головний державний інспектор відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці у Дніпровському регіоні Ганна Попко надає наступне роз’яснення.

Відповідно до ст. 22 КЗпП України заборонена необгрунтована відмова у прийнятті на роботу.

Крім того, відповідно до Конституції України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Рівень освіти для посади визначається відповідно до коду професії та назви класифікаційного угрупування, тобто складності і відповідальності виконуваних робіт, а також кваліфікаційними вимогами, які встановлені кваліфікаційними характеристиками.

Кваліфікаційними характеристиками відповідної професійної назви роботи, зокрема розділом "Кваліфікаційні вимоги", визначено вимоги до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня, мінімальні вимоги до стажу роботи певної посади.

Так, обґрунтованою відмовою у прийнятті на роботу може бути, наприклад:
-    відсутність вакансій (вільних посад, на які може бути працевлаштована особа);
-    відсутність у претендента освіти або якостей, необхідних для виконання роботи (кваліфікація, досвід роботи та ін.);
-    наявність прямих обмежень або вимог для зайняття посади, встановлених нормативно-правовими актами тощо.

Одним з основних нормативних актів, спрямованих на соціальний захист інвалідів в Україні, є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII (далі - Закон №875).

Відповідно до статті 1 Закону № 875 інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Порядок, умови та критерії встановлення інвалідності визначено Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 року № 1317 (далі - Постанова № 1317, Положення № 1317). Згідно із Положенням № 1317 інвалідність установлюють проведенням медико-соціальної експертизи, яку проводять медико-соціальні експертні комісії (далі - МСЕК), що перебувають у віданні Міністерства охорони здоров’я України. Положення про МСЕК затверджено Постановою № 1317.

Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист (ст. 2 Закону № 875).

Залежно від ступеня обмеження життєдіяльності розрізняють I, II і III групи інвалідності. Обсяги та види реабілітаційних заходів з конкретизацією трудових рекомендацій, методи та строки їх здійснення, засоби реабілітації визначено індивідуальною програмою медичної, соціально-трудової реабілітації та адаптації інваліда.

Законодавство не забороняє використовувати працю інвалідів усіх трьох груп. Головне при прийнятті на роботу інваліда не група інвалідності, а відсутність медичних протипоказань.

Задля реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується згідно зі статтею 17 Закону № 875 право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

За результатами огляду МСЕК видає особі, яку визнано інвалідом:
•    довідку до акта огляду МСЕК із зазначенням групи інвалідності за формою № 157-1/о, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 30 липня 2012 року № 577 (додаток 1);
•    індивідуальну програму реабілітації за формою, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 8 жовтня 2007 року № 623 (додаток 2).

Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 року № 757.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов’язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, у яких працює або перебуває інвалід, дитина-інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності (ст. 23 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня 2005 року № 2961-IV).

Ці документи (крім стандартного пакета документів) інвалід повинен надати при працевлаштуванні, оскільки вони не лише підтверджують інвалідність, а й на їх підставі надаються працівникові-інваліду та його роботодавцеві певні пільги, права та покладаються певні обов’язки, передбачені чинним законодавством.

Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється законом, тобто роботодавець не вправі відмовити інвалідові в укладенні трудового договору з мотивів інвалідності, крім випадків, коли ця робота протипоказана йому за станом здоров’я.


21.05.2020 |

Повернутись назад